чоботи і вони кричали на все горло, а на нас чобіт не було, і ми не кричали. Ми бігли стежкою до млина. Як вони вже наздоганяли нас, ми сховалися в кущі, пустили їх наперед, а сами сховалися позаду. Всі собаки в їх були замкнені щоб не налякати розбійників, але тим часом хтось устиг їх випустити, і вони кинулися за юрбою, знімаючи такий ґвалт та гавканину, немов їх там цілий милійон. Але собаки були свої, знайомі, от ми й спинилися, аж поки вони наздогнали нас. А як вони побачили, що це тільки ми, і лютувати нема чого, ми їм не цікаві, — вони найпривітніше поздоровкалися з нами та й кинулися далі туди, де кричали та ґвалтували. Тоді й ми вже припустили слідком за їми мало не до млина, а там прокралися поміж кущами до того місця, де був схований мій човен. Швиденько вскочивши в його, ми попливли насеред річки, силкуючися пливти тихо; потім спокійно повернули до острова, де стояв мій плит. Довго ще ми чули галас на березі та собачу гавканину; нарешті все заспокоїлося й затихло в долині.
— Ну, тепер, старий друже Джіме, сказав я, опинившися на плиту, — ти знову вільна людина і маю надію, то більше не вернешся в рабство.
— А гарна вийшла штука, Геку! Вигадано чудово і виконано так, що краще й не можно!
