— О, не бійтеся, добродію, — відповів я, — ми втрьох на йому пливли і чудово!
— Як утрьох?
— Ну, так — я та Сід та… та ну й рушниці.
— А! — промовив він.
Лікарь поставив ногу на облавок і штовхнув човен; потім похитав головою і сказав, що він пошукає другого човна, безпешнішого. Але всі човни були на ланцюгах і замкнені. Тоді він рішив узяти мій човен, а мені звелів підождати, поки він вернеться, або ж порадив шукати десь иншого човна; а найкраще мені побігти додому приготувати родичів до несподіванки. Але я не згодився, виясняючи йому, як знайти плит, і він поплив.
Коли це відразу мене вдарила неспокійна думка: а що як лікарь не скоро скінчить справу з Томовою ногою, що як це візьме днів три-чотирі? Що ми тоді будемо робити? Ждати тут, аж поки він усе розляпає? Ні, так не можно: я знаю що робити! Я підожду, поки він вернеться, і як що він скаже, що треба одвідати хворого ще раз, то я теж доб'юсь до острівця, хоч би мені довелось задля цього пливти; ми візьмемо його, з'яжемо й повеземо з собою, а як Том скінчить із їм справу, ми заплатимо йому скільки треба, або ще краще — віддамо все, що маємо, та й одвеземо на берег.
Постановивши це, я заліз у траву і за-
