Сід усе не приходив. Нарешті старий рішив іти. Нехай уже Сід вернеться додому пішки, або човном, як йому докучить блукати без діла, а ми поїдемо зараз. Я ніяк не міг умовити його, щоб він дозволив мені зостатися ждати Сіда. — „Дурниця, — каже, — ходімо зо мною, треба заспокоїти тьотю Саллі“.
Як ми вернулися додому, тьотя так мені зраділа, що сміялася й плакала з радощів, обнімала мене і в той же час трохи одлатала, як звичайно (за-для мене це, звісно, не мало ніякої ваги), нахваляючись, що й Сідові таке впаде, як вернеться.
В хаті було повно фермерів з жінками, що посходилися на обід; такої балаканини я ще зроду не чув! Стара пані Хочкіс торохтіла найбільше за всіх, язик у неї не змовкав ні на хвилинку.
— Ну, сестрице Фелькс, — говорила вона, — я оглянула цю хижку, оглянула всі куточки і бачу, що цей негр божевільний! Так я й сказала сестриці Дамрель — адже правда, сестрице Дамрель? — він, кажу, божевільний… Всі чули — божевільний та й годі! З усього видко. Гляньте на цей млиновий камінь, кажу. Хиба ж буде людина, у якої всі дома, видовбувати такі дурниці на каміні? Що тут, мов, розбилося його серце… або тут він вимучивсь тридцять сім років, бо ніби він, нешлюбний син якогось Людовика, та инші дурниці! Про-
