тихим сном, блідий такий, а не з червоним обличчам, як у перші дні хвороби. Я сів, дожидаючися, поки він прокинеться. Через пів години тьотя Саллі увійшла навспинячки в хату. Вона звеліла мені сісти тихенько біля неї і прошепотіла мені, що тепер, хвала Богові, ми можемо радіти: всі ознаки дуже гарні, хворий уже давно так спить, йому видимо краще, він далеко спокійніший сьогодні. Можно ручитися, що як він прокинеться, то буде вже зовсім притомний,
Трохи згодом хворий ворухнувся, росплющив очі, глянув зовсім розумно і промовив:
— Що це я дома! Як це сталося? де плит?
— Усе добре, не турбуйся, — відповів я.
— А Джім?
— Так саме, — сказав я, але не міг надати своєму голосові веселого, бадьорого виразу. Він цього не помітив.
— Чудово! Чудово! Тепер ми можемо заспокоїтися. Ти сказав тьоті?
Я хотів сказати — „еге“, але вона встряла.
— Про що, Сіде?
— Ну, звісно, про те, як ми все це зробили!…
— Що зробили?
— Та тільки ж одно й зроблено. Ми випустили на волю негра-втікача — я та Том.
— Господи Боже! Випустили на волю! Про що це він говорить? Боже мій, він знову блудить словами, знову втратив притомність.
