— Як — з ким? Звісно, з негром-утікачем. А ти ж думав — з ким?
Том стурбовано глянув на мене і сказав:
— Томе, чи не говорив ти мені оце зараз, що все так, як треба? Хиба він не втік?
— Він? — перепитала тьотя Саллі. — Негр? Звісно, ні! Його вернено назад, він знову сидить на хлібі та на воді, увесь у ланцюгах, аж поки його заберуть та продадуть з аукціону.
Том підскочив на ліжкові, очі йому палали, ніздрі роздималися, немов зябра.
— Вони не мали права його замикати, — крикнув він мені. — Іди швидче, не гай ні хвилинки… Визволи його — він більше не невільник, він вільний — такий, як і ми всі!…
— Дитино, що це значить?
— Це значить саме те, що я кажу, тьотю Саллі. І як що ніхто не піде до його зараз же, то я сам побіжу. Я знав його все життя, та й Том також. Стара панна Ватсон умерла перед двома місяцями. Їй стало сором, що вона хотіла продати його на Південь, і вона в своїй духовниці написала, що випуска його на волю.
— Так нащо ж, скажи, будь ласкав, ти визволяв його, коли він уже вільний?
— Ах, яке питання! Так і видко жінку! Звісно, на те, що мені сподобалася пригода. Я готовий був би купатися в крові, аби тільки… Ах, Боже мій, тьотя Поллі!..
