якої змоги. Жили ми у цій самій старенькій хатці, на ніч він завсігди замикав двері і клав ключ до кишені. У його була рушниця, він її, здається, десь украв; ми ходили на полювання, ловили рибу й годувалися тим, що здобували. Иноді він замикав мене, а сам ходив за три милі на пристань; там він вимінював рибу та дичину на горілку, приносив її додому, напивався п'яний і бив мене. Вдова допиталася, де мене сховано, і послала по мене одного чоловіка, але батько нахвалявся на його рушницею. Після цього я сам досить скоро звик до свого нового життя і навіть улюбив його, тільки батька, звісно, не любив.
Я жив собі як у Бога під полою, — валявся усісінький день, курячи люльку, або ловив рибу; не знав я ні книжок, ні вчиття. Так минуло місяців зо два, навіть більше. З моєї одежі стало брудне рам'я, але мені жилося далеку краще та вільніше, ніж в удови, де мені доводилося без перестанку вмиватися, чесатися, їсти з тарілки, лягати спати та вставати на призначений час, та ще до цього всього сліпити очі над книжкою та слухати раз-у-раз як бурчить панна Ватсон. Я зовсім утратив охоту туди вертатися. Живучи в удови, я одвик лаятися та присягатися, бо вона цього не любила, але тепер знову звик, — батько, на щастя, не боронив. Гарно жилось нас у лісі!
