Та батько помалу починав давати уже занадто велику волю рукам і так боляче бився, що мені вже була несила. Він тільки те й робив, що напивався і десь зникав, замкнувши мене. Одного разу він замкнув мене, а сам не вертався додому аж три дні. Моторошно мені було сидіти самому. Я вже думав, що він десь утоп і я так ніколи й не вийду звідси. Я навсправжки перелякався і став думати, як би мені зовсім утікти. Вже не раз і перше я силкувався вийти з замкненої хати, та ніяк не міг добрати способу. Всі віконця були такі маненькі, що й собака ледві чи змогла б у їх пролізти. Димарем теж не можно було вилізти — дірка була занадто вузька. Двері були дуже міцні, з доброго дубового дерева. Виходячи, батько завсігди пильнував, щоб не зоставити мені ні ножа, ні взагалі чогось гострого. Я певне разів із сто винишпорив по всіх куточках, але даремно; признатись по правді, я увесь час тільки те й робив, що нишпорив — все одно иншого діла не було. Але ось, одного разу я нарешті знайшов дещо; це була стара іржава пилка без держална, її забуто поміж кроквами на горищі. Я помазав її салом і взявся до роботи. В другому кінці хати, біля столу до стіни прибито було стару кінську повстину, щоб вітер не завівав крізь щілини та не гасив свічки. Я заліз під стіл, одкинув повстину та й почав
