випилювати шматок з великого дубка, щоб зробити дірку та нею й вилізти. Тяжка, марудна праця! Не встиг я довести її до краю, коли чую, в лісі хтось стріля, — це батько вертався додому. Я швидко полагодив усе так, щоб нічого не було помітно, спустив повстину і сховав пилку, — через кілька хвилин увійшов батько.
Він був похмурий, — така вже його звичайна вдача. Він пробубонів, що ходив до міста та що справи стоять дуже кепсько. Адвокат подав йому надію, що може виграє позов і здобуде йому грошей, — аби тільки суд нарешті почав розглядати справу, але в тому вся й сила, що справу силкувалися по змозі загаяти, а все через каверзи судді Тачера. До того ж дехто заміряється заложити новий позов, щоб забрати мене в батька та визначити удову опекуном, — цього разу вони мають надію неодмінно виграти справу. Це мене досить таки збило з пантелику: мені зовсім не хотілося вертатись до удови, щоб попасти знову під гніт та цівілізуватися, як вони це називають. Старий почав лаятися, кляв усіх по одинці, кого тільки міг згадати, а потім знов починав з початку лаяти всіх укупі, щоб нікого не проминути, лаючи багатьох таких людей, яких не знав навіть на ймення, називаючи їх просто: „той, як його“. „Ну побачимо ще, каже, як удові пощастить одняти хлопця! Я добре
