рей, промовивши, що хвилинку відпочине, а потім уже вб'є мене. Ножа він положив під себе. — „Тепер засну, казав він, наберусь сили, а тоді побачимо!…“
І справді він задрімав. Я потихеньку взяв старий, продавлений стілець, зліз на його і зняв з стіни рушницю. Впевнившися, що вона набита, я положив її впоперек кухви на той бік, де був батько, а сам сів за кухвою, дожидаючи, поки він прокинеться. І так помалу, так нудно минав час!
— Уставай лиш! Де ти там притулився?
Я росплющив очі й озирнувся навкруги, не тямлючи, де це я. Сонце вже давно зійшло, а я увесь час міцно спав. Батько стояв наді мною; він був сердитий і хворий.
— Навіщо ти взяв рушницю? — спитав він.
Я зміркував, що він мабуть не пам'ятає того, що було вчора.
— Вночі хтось сюди добувався, — я й вартував.
— Через віщо ж ти мене не збудив?
— Я й будив, та не добудився.
— Ну, добре. Нема чого тут даремно валятися цілісінький день. Іди лишень краще та подивися, чи не піймалось риби на снідання. Я зараз прийду.
Він одімкнув двері, я вибіг на берег. Річ-
