дину річки і рахуючи, що мені доведеться проїхати проз пристань і хто-небудь може мене спитати хто я, я звернув поміж дубки, що пливли річкою, ліг на дно човна і пустив його пливти за водою. Я лежав на спині, одпочивав та курив люльку, поглядаючи на небо — ні хмаринки… Небо здається таким безмежно глибоким, як що лежиш на спині і дивишся вгору при місяшному світі; я цього раніше не знав. А як далеко чути в таку тиху ніч! До мене досягали голоси з пристані. Я чув кожне слово. Один чоловік сказав, що тепер почнуться довгі дні і короткі ночі. Другий відповів, що сьогодняшня ніч не належатиме до коротких і чогось засміявся, инші засміялися теж. Потім він збудив іще одного чоловіка і сказав йому той самий дотеп, але той не засміявся, пробубонів щось сердито і звелів, щоб його не займано.
Хтось зауважив, що вже скоро три години й не довго вже ждати до світу. Розмова точилася далі, але я вже не міг розібрати слів, чути було тільки невиразний гомін та иноді сміх, але здавалося, шо десь дуже здалека.
Я вже минув пристань. У далині поперед мене миль за дві з половиною вниз був Джексонів острів, що поріс густим лісом; він знімався посеред річки, тяжкий, високий, немов велетенський пароплав без огнів. І сліду не було низького побережжя: воно все було в воді.
