місце, де піймав хліб, і ліг на березі за колодою на невеличкій прогайльовині. Тим часом парохід підпливав усе ближче та ближче і нарешті підплив так близько, що пасажири могли б перекинути з його дошку та й зійти по їй на беріг. Мало не всі наші були на пароході: і батько, і суддя Тачер, і Бессі Тачер, і Джо Гарпер, і Том Сойєр із своєю старою тіткою Поллі, і Сід, і Мері й ще безліч инших. Всі говорили про душогубство; копитан відразу крикнув:
— Тепер добре дивіться; тут течія під самим берегом: може його прибило до землі й він заплутався в очеретах. Принаймні, я маю надію.
Даремні надії!.. Всі вони стовпились докупи, схилившися над облавками, і мовчки напружено дивились. Мені було чудово їх видко, але вони мене не бачили. Копитан знову крикнув, скільки сили:
— Одійдіть! — і гармата стрельнула передо мною, та так здорово, що я мало не оглух од гуркоту та мало не осліп од диму. — Ну, думаю, смерть моя прийшла! Коли б там була граната, то вони запевне досягли б таки того, що мали б трупа, якого так шукали! Ну, та одначе, хвала Богові, нічого мені не сталося! Парохід поплив далі і зник, звернувши за острів. Часом мені ще чути було, як стріляно, але все далі та далі; нарешті
