— Я не міг нічого иншого знайти, — відповів він.
— Давно ти тут на острові, Джіме?
— Я прийшов сюди на другу ніч після того, як тебе вбито.
— Як, і ти увесь цей час нічого не їв, опріче полуниць?
— Еге, пане, нічогісенько.
— Ну, і голодний же ти, мабуть!
— Ще б пак! Здається, я цілого коня з'їв би, — їй-богу! А ти давно тут?
— З тої самої ночі, як мене вбито.
— Ну!.. Та як же ти жив? Правда, в тебе ж є рушниця, — чудово! Застрель лишень що небудь, а я тим часом запалю багаття.
Ми пішли до того місця, де був човен, і поки він запалював багаття на прогайльовині поміж деревами, я притарабанив свинину та кофе, кофейник, сковорідку, сахарь та олив'яну чашку з блюдечком. Негр остовпів; він уявив собі, що це все з'явилося через мої чари. Я піймав гарну, велику рибу-кішку, а Джім росчинив її ножем і засмаживъ.
Приготувавши снідання, ми росташувались на травичці й поснідали, хапаючи гаряче, — надто Джім уминав щиро: бідаха зовсім захляв з голоду. Наївшися добре, ми полягали трохи повалятися.
— Слухай лиш, — почав Джім, — кого ж нарешті вбито в хаті, як що не тебе?
