падало що-дня по долларові — стільки грошей, що й дівати нікуди! Пані Дуглас приняла мене до себе за сина й обіцялася мене цівілізувати. Важкенько жилося мені в неї, бо занадто вже поважна була удова, занадто вже звикла вона до порядку; не витерпів я: втік. Знову одяг я своє брудне дрантя, знову заліз у свою стару кухву з сахарю, та й почав жити щасливо — так, як мені хотілося. Та не на довго — мій приятель Том Сойєр знайшов мій притулок та й умовив мене вернутися до вдови і стати слухняним хлопцем — тільки тоді й згожувався Том приняти мене до своєї нової розбійницької ватаги. Нічого робити; довелося вернутися назад.
Удова поплакала надо мною, назвала мене бідною пропащою овечкою та ще иншими всякими назвищами, а проте вона зовсім не хотіла мене ображувати. Знову нацуплено на мене нову одежу, в якій мені було так душно та незручно. Ну й почалася знову стара пісня. До вечері скликано дзвоником і неодмінно треба було вчасно прийти. Сівши за стіл, не можна було відразу починати їсти, а треба було ще підождати, поки господиня щось пробубонить над стравою, так наче тій страві щось недобре сталося. Погано було й те, що кожну страву давано окремо, а от як у нас у кухві, так усе намішано в одному черепку, — куди смашніше!
