град, — він ріс так густо, що доводилося вертатися й шукати иншої дороги. Мало не на кожне старе дерево поховалися трусики, білки та инші звірята. Через кілька день після того, як почалася повідь, вони ставали зовсім свійські, бо були голодні, — можно було просто підпливати до їх і хапати їх руками, тільки, звісно, не змій і не черепах, бо ті зараз же зсувалися в воду. На тому шпилі, де була наша печеря, їх було повнісінько. Аби тільки схотіли, — ми могли набрати їх хто й зна скільки.
Однії ночі ми піймали частину плита з гарних міцних ялинових дощок. Плит мав завширшки дванадцять футів, а завдовшки з п'ятнадцять; верхній шар був над водою на шість або на сім дюймів, — міцний, рівний, гладенький. Удень ми часто бачили, як пливли проз нас колоди, але не займали їх, бо боялися, щоб нас удень хто не побачив.
Другої ночі, саме перед світом, дивимося, — аж пливе ціла хатка: — величенька з дахом — усе, як треба. Ми підпливли до неї, пристали і полізли в вікно. Було ще поночі, то ми не могли всього роздивитися, через це ми прив'язали поки човен до наплавного будинку і почали ждати світу.
Ледві розвиднилося, ми знову зазирнули в вікно і побачили ліжко, стіл, два старих стільці й багато инших річей, що були роскидані долі; на стіні висіла всяка одежа. В
