руки в кишені в штанях. Я це взяв до уваги і стало далеко краще.
Ледві тільки смерклося, я поплив човном до Іллінойсу. Хотів я пристати трошки нижче за пристань, але вода знесла мене аж до другого кінця города. Нема чого робити, я прив'язав човен і пішов берегом. У маненькій хатинці, де вже давно ніхто не жив, блимав вогник; дивно, хто б там міг оселитися? Підійшовши нишком, я зазирнув у вікно. Жінка років сорока плела панчоху край соснового столу, на якому горіла свічка. Обличча її було мені не знайоме, мабуть вона чужа, звідкись приїхала, бо на ціле мисто не було ні одної людини, щоб я її не знав, немов свої п'ять пальців. Це ще щастя, а то я вже почав був каятися, що прийшов: адже знайомі могли пізнати мій голос і догадатися, хто̀ я. Але як що ця жінка пробула в такому невеличкому місті хоч два дні — вона вже може росказати мені все, що мені треба знати. Я постукав у двері, силкуючись не забувати, що я дівчина.
— Увіходь, — промовила жінка. Я увійшов.
— Сядь.
Я сів. Вона оглянула мене з гори до низу своїми маненькими блискучими оченятами.
— Як тебе звуть? спитала вона.
