— Сара Вільямс.
— А де ж ти живеш? Може тут десь поблизу?
— Ні, ма-м. В Гукервіллі, за сім миль звідси. Я йшла всю дорогу пішки і втомилася.
— Та вже мабуть і виголодалася. Стривай, я пошукаю тобі чогось попоїсти.
— Ні, ма-м, Їсти я не хочу, я дуже виголодалась і зайшла на ферму за милю звідси, — ось через віщо я так спізнилася. Мама лежить хвора, грошей у неї немає ні шеляга, от я й прийшла, щоб сказати про це дядькові Абнерові Мурові. Мама каже, що він живе десь у верхній частині міста. Я тут уперше… А ви його знаєте?
— Ні, але ж я тут мало кого знаю. Ще немає двох тижнів, як ми тут живемо. До верхньої частини міста досить далеко. Краще зоставайся тут ночувати. Скидай бриля.
— Ні — сказав я, — мені аби трошки відпочити, то я й піду далі. Я не боюся темряви.
Вона сказала, що не пустить мене саму, а от скоро її чоловік вернеться, то й проведе мене. Потім вона почала оповідати про свого чоловіка, про всіх своїх кревних та про те, як їм перше добре жилося і яку вони дурницю зробили, що переїхали до цього невеличкого міста, — та й забалакала, забалакала… Я вже почав був боятися, чи не зробив і я дурниці, зайшовши сюди, щоб довідатися, що робиться
