тимуть у руках, — може він зо страху признається.
— Як, хиба й досі його шукають?
— Ах ти ж дурненька! Та хиба ж триста долларів долі валяються? Не що дня можно їх знайти. Думають, що негр десь тут недалеко сховався, я й сама так думаю, але умисне про це не базікаю. Недавно я розмовляла з одним старим подружжям, — вони живуть тут недалеко в халупці, — так от вони кажуть між иншим, що навряд, щоб хто бував коли на тому острові навпроти, що зветься Джексонів острів. Я питала, чи там живе хто. — Ні, нікого. Я замовкла, але нишком усе про це думала. — Я мало не зовсім певна, що перед двома днями бачила там на розі дим, — гляди, що може це негр там ховається. В усякому разі, варто б там пошукати. Потім я вже диму не бачила, — мабуть негр пішов звідти, як що це був він. Але мій чоловік усе таки там пошукає, він та ще один. Його не було дома, він їздив, бо мав деякі справи, але сьогодня вернувся і я йому все росказала.
Мені стало так ніяково, що я не міг тихо сидіти і неспокійно ворушив руками; потім збентежено узяв із столу голку та й почав затягати в неї нитку. Руки в мене тремтіли і з мого заміру нічого не виходило. Жінка замовкла, я підвів на неї очі, — вона пильно дивилася на мене, злехка всміхаючись. Я поло-
