вона нарешті, — що ти спершу казала: Сара.
— Еге, ма-м, не правда. Сара-Мері Вільямс. Сара моє перше ім'я. Дехто зве мене Сарою, а дехто Мері.
— Справді?
— Еге, ма-м…
Мені трохи полекшало на серці, але все ж хотілося швидче вирватися звідси. Я не зважувався підвести очей.
Господиня почала бідкатися та жалітися, які тепер тяжкі часи; говорила про те, як убого доводиться їм жити, як у цій халабуді пацюки хазяйнують, немов у себе дома, і ще багато такого ж. Я трохи підбадьорився. Що до пацюків, то це була правда. Що хвилини з щілин витикалися пацючі пички. Вона оповідала, що як зостається сама в хаті, то їй завсігди доводиться мати біля себе щось важке, щоб кидати на пацюків, а то вони не дають їй спокою, кляті! Вона показала шматок свинцю, ним вона звичайно досить добре влучає, але перед двома чи трьома днями ростягла собі жилу в руці і тепер не може кидати. Одначе вона підождала, поки буде зручно, і спробувала кинути свинець на пацюка, але не влучила і крикнула „ох!“ з болю. Вона звеліла, щоб я спробував удруге. Мені хотілося втікти, поки не вернувся старий, але зрозуміло — я цього не виявив, а взяв свинець і першого пацюка, що виткнув ніс, так добре
