Гей! Атже в мене є кухарка. Плачу їй пять ринских на місяць, а люде будуть гадати, шо я сам ходив булку купувати за два крейцарі. Та менї тепер нїяк показати ся в поряднім товаристві. Маршалок розповість кождому, шо видїв, як я сам булку купував.”
Спер лису голову на долоню, задумав ся глубоко тай розмовляв ся із собою: “Нема иншого виходу, лиш подавати ся на перенесенє. Але-ж бо матеріяльна руїна. Тут продай хату й реальність, а там не купиш.” Хату й реальність дістав Мілько за жінкою.
Стала жінка щиро єго радити:
“Шо нам з хати, коли встид за встидом. Тут у мене повно кревняків, а то самі прості люде. Зі щирости та доброти компромітують де здиблять. Оногди йду я з доктором N. аж надходить Андрій. Знаєш? Івана син. Цїлує мене в руку тай: — Чи тямите — каже — панї, як ми ходили разом до школи? Бігалисьмо обоє босі тай шпуряли камінями. — Ґвавт! я трохи не зомлїла. Уступи ся, кажу, добрий чоловіче, не знаю тебе, а боса я нїколи не ходила! — Але пльотки вже готові. Шо з того, що ношу тепер нові лякерки, коли обсужувати муть, що я боса ходила до школи.”
Мілько три ночи не спав, а три дни ходив, як строєний: так єму булка заїхала в голову. Де тільки два люде говорили й сьміяли ся, єму так і видїло ся, що то через тоту булку.
Та се ще байка. Але-ж бо п. Мілько, як тілько коли побачив булку, зараз тряс ся як у пропасницю. Бояв ся булки, як чорт сьвяченої води. Такий єму ляк дала.
Бо то треба знати: до простого чоловіка розпечи желїзні тричяки до червоности тай єму до очей — джі! та може здрігне ся, а урядник у десятій ранзї, як коли, то й булки перелякає ся.
