я злий чоловік, то я сам не буду ґрунт лїцітувати. Я продам банкови, а банок єго злїцітує. Я єму прийшов казати по добру так, як чоловікови: верни мої гроші. А як нї, то я ґрунт продам на лїцітациї. А щоби люде не казали, що я злий чоловік, то я продам банкови, най банок твій ґрунт лїцітує. А він до мене…
— Що до тебе? — крикнув Гриць. — Я до кождого! Хто би менї зважив ся мою дїднину, мою працю порушити, то, аді, осьде кажу при людях, сокирою гачу в голову тай сам їду до криміналу гнити, а ти йдеш сиру землю гризти!
Тепер надійшла Грициха. Через “роматиз” не могла враз із чоловіком іти тай припізнила ся. До канцелярії не входила. Стала собі в сїнях, сперла ся на одвірок, куделю встромила за окрайку й почала прясти, перехиливши голову аж до канцелярії, щоби чути розмову. До неї вийшла Семениха (вони вже не гнївали ся), стала собі також у сїнях і слухала розмови, нїби від нехотя. Бабске дїло не до ради.
Тимчасом Короп виймив письмо і подав Василеви писареви:
— Що то богато говорити? Осьде є злагода, ти її підписав у судї. Най пан писар прочитають та най скажуть.
Пан писар почіхав ся в голову. Був приготований, що — оглянувши то письмо — мусїти-ме заявити: “Я до сего не беру ся, треба пана учителя”. Але нї. Се письмо було знайоме Василеви. Короп уже приносив ту злагоду до Василя тай Василь відчитував її враз із учителем. Учитель вияснював Василеви, що там стоїть. Се не була злагода, се був дозвіл на реальну екзекуцию. Василь тепер старав ся лиш дошукати ся в письмі того, що єму учитель говорив. Та не міг нїяк. Він чудував ся лиш, як учитель тілько в тім письмі дочитав ся.
— Та що, вуйку Грицю, злагода. Підписалисте ся, що заплатите. А не платите, то суд єму позволив заінтабулювати ся на ґрунт.
Гриць стис плечима. — Я на нїякий ґрунт не підписував ся.
— Чи підписувалисте ся, чи нї, то право так каже, що Короп може собі на вашім ґрунті пошукувати свого довгу.
Грициха перехилила ся через одвірок:
