От він та стане мінї говорити: то, кае, тоти Русини на Поляків ци як там та, знаєте, дуже в'їдають, тоти, каже, у Львові. Та вони нїби, кае, пани, але й з мужиками, вповідає, тримають. Та якось він ше дивно ту казету, чуєте, прізвав — от плете ми ся на язицї: якесь ци лабате, ци ґєлевате; от видите! таким нагадав: Дїло — то-то-то! Та бо ще, вважаєте, є й друга казета, шо за читарнї пише, также й вона, вважаєте, має своє імя, але вже не так дивно називає ся: Громадский Волос.
Ба знов, каже, вважаєте, (боле шом не забув!) тото каже, тоту казету якийсь шпекулянт укладає, шо нї до церкви не зайде, анї хотьби, прем, до коршми: все міркує, якби не якби землю забрати тим нїби другим казетникам. Але, вважаєте, якось занадто зажер ся, тай єму відобрали.
То, кау вам, як стане читати, то я, вважаєте, аж іздрімаю ся, та як не зашну думати, то зараз вважаєте, прийдеми на гадку моя небіжка Палагна: як вона, знаєте, вмирала та прощала ся зо мнов та так вам жалісно-жалісно, що Боже твоя воля: “Прощай, каже, Йване чоловіче!” А відтак, знаєте, закликала Микитку тай поцїлувала го в головку та: “Прощай, каже, синку мій Микитко!” А відтак, уважаєте, з Андрійком, але й єго в головку поцїлувала: “Прощай, каже, синку мій, Андрійку! А відтак уважаєте, таки Доцьку не обіймає нї, не цюлює не приповідає: “Прощай, каже, донечко моя Доцько, донечко моя люба та солодка!” Та де: я й десятої части з того не тямю, бо вона ще, вважаєте, й з наймитом небіжка: “Прощай, каже, Грицю-наймите!”
А відтак собі нагадаю, як вона, небіжка, вже на лаві лежала — господи! але що: я вважаєте, випив одну порцію, ба й другу, ба й трету тай гадаю собі: “Ото, міркую, я собі, кау, пю, а душенька мої небіжки постить!” Тай глип на двері, а вона, знаєте, душенька мої небіжки в вінику — преч би ся казало — коло дверей сидить.
Ий! а я таки до дверей та як, уважаєте, уфачу віник у руки: не стискаю, не плачу-нї! але: “Жіночко, моя, кажу, душенько моя добра!” приповідаю. Люде, вважаєте, на мене гійкають та зацитькують мене: “Що вам, кауть, стало ся Йване? Та то
