Панї Дорожинска сидїла в сальонї на фотелю коло столика. Сперла ся ліктем на столик і заткала собі хустинкою ротик: хотїла приглушити хлипанє, аби не чути до сусїдних кімнат. Рясні сльози тїкали трьома дорогами з очей: одні спливали прямо по лици, другі протискали ся крізь ніс, а треті залїтали в горло, стримували дух і викликували хлипанє.
Півроку, як віддала ся за пана Дорожинского. Сегодня перший раз посварила ся з чоловіком не на жарт.
Не могло їй в голові помістити ся, як він міг до сего допустити. Справа така ясна, а він єї не міг піймити. Та де! ще й наговорив їй, що вона єго не розуміє.
Був послїдний баль сих мясниць, давало товариство “Русская Дрянь”. Панї Дорожинска дістала перед кількома днями нову балеву сукню, далеко кращу як мала панї Бігунцева. Очивидячки мусїла бути на балю, щоби привстидати паню Бігунцеву. Шатнути ся кілька разів саме під єї носом і глипнути на ню таким оком: що — бач — небого, вихвалювалась ся, що маєш найдобірнїйшу тоалєту. Диви ся, ликай слинку й прикусюй зуби з пересердя.
А пан Дорожинський нї тай нї: не підемо й не підемо.
“Бо розумій, Ґенцю, що сей баль дають мої полїтичні противники, ще й на таку цїль, що супротивляє ся моїм переконаням. Мене би товариші мали за підлого”.
“Алеж порозумій ти, що я маю нову сукню, а се послїднїй
