баль сих мясниць. До других мясниць може мати Бігунцева ще кращу сукню. Я на бали мушу бути”.
“Мусиш, але не будеш. I таке буває”, порішив Дорожинський і вийшов.
А вона лишила ся в сальонї коло столика, с хустиною коло ротика, проливаючи сльози.
Ах, пімстити ся, думала й гризла судорожно пальчики. Покинути єго. Поїхати до дому до родичів.
Та в тім біда, що родичі тільки й ждали на то, щоби її як найборше з дому збути ся. Партія така добра лучила ся: пан Дорожинський лїкар, а вона мала всего три тисячі посагу. I дурний знав, що не вона єму, але він їй ласку зробив.
Ах, колиб так єї родичі мілїонери і колиб він без тих мілїонів не міг на світї жити. Покинула би: всьо би лоском лишила й поїхала.
А він би переждав кілька днїв. Нема її. Написав лист — не відповідає. А тут біда: треба жити, нема як.
Перечекав ще пару днїв — приїздить. Упокорений, збитий горем. Вона сховала ся, не показує ся єму на очи. Взагалї не хоче з ним говорити.
Приходить мати: “Фе, Ґенцю, вийди!”
— Не хочу —
“Алеж не будь така, не роби єго нещасливим на цїле житє”.
Зробила се для матери: вийшла. А він хляп їй до ніг:
“Прости менї! Провинив ся, дуже провинив ся”.
Вона ледви здержує ся, щоби не копнути єго ногою.
“Не прощу”, рішучо відповідає.
“Кохана Ґенцю, не руйнуй мене”.
“Ага, братчику! Тепер я тобі кохана Ґенця, а тодї, як я хотїла йти на баль?” згірдно відповідає.
”Я не знав що роблю” — оправдує ся він покірно. — “Вже більше не буду”.
“Ну затям же собі. Послїдний раз, чуєш: по-ослї-їдний раз”.
“Більше не буду” — мелькотить він.
“Дивися-ж, як би ще раз, так трісни, пукни з розпуки, а
