не зворушиш мого серця. Ти, лукавий чоловіче!”
Але се неможливе. Навряд: вона відчуває, що як би покинула, то сама мусїлаб єго пенепросювати. Се приводить єї до безпамятної лютости. Зла на него, зла на всїх мущин, на своїх родичів зла, на себе зла, на цїлий світ зла.
Умерти. Але так умерти, аби з того не було смерти, лиш єму грижа й клопіт.
Ось вона занедужала, тяжко занедужала. Він рве собі волосє на голові. Не знає як їй помогти. Сам боїть ся єї лїчити. Кличе иншого лїкаря, а той лїкар нїби дурний. Оглядає єї: смертельно хора.
“Пукло їй з жалю серце” — говорить той лїкар до єї чоловіка.
“Не пустивєм єї на баль” — зітхає тяжко чоловік.
“Так є” — говорить той лїкар — “з того вона й заслабла”.
Чоловік клякає перед єї ліжком, хоче просити прощеня, а вона відвертає ся від него.
“Дай собі спокій тепер” — говорить той лїкар — “треба ратувати. Ось фляшочка, як до години не випє, то всьо пропало”.
Так той лїкар говорить, але нїби він дурний, бо то все неправда. Їй не треба жадних фляшочок, вона й так подужає.
Лїкар відходить і лишає фляшочку. Чоловік наливає лїкарства до ложочки і просить єї, щоби випила. Вона рішучо не хоче.
“Ґенцю, бій ся Бога, атже вмреш, як не випєш”.
“Хочу вмерти” — говорить вона тихим голосом — “радше вмерти, як з таким чоловіком жити”.
Єму стають сльози в очах.
“Ґенцю схамени ся! Що робиш. Не мсти ся так тяжко на минї через одну дурницю!”
“Власне по дурници пізнати щирість чоловіка. Недобрий ти, як пес”.
“Ґенцю, Ґенцю, прости менї!”
“Ось тобі моє прощенє!” — при сїм слові витручує єму з рук фляшочку. Фляшочка паде на поміст: цорк! збила ся,
