лїк увес, виляв ся до чиста.
Чоловік у розпуцї: переконаний, що вона зараз умре. Через него, через него. Бігає по хатї. Не знає що робити. Житє собі хоче відобрати.
А вона сміє ся в кулак: добре тобі так, добре тобі так.
Але й се неможливе. Противно: положить ся до ліжка, а він зараз же: “А видиш — скаже — нерви, нерви. А тобі ще й балю забагло ся!”
— Йой, йой! — кусала пальчики з розпуки. А сльози течуть. “Най течуть, най течуть, най вихудну з плачу”.
Утопити ся. Се як раз добре. Нїби вона десь над ставом на гребли з ним.
“То не пустиш на баль?”
“Не пущу!”
“Отже: на!” При сїм слові скаче до ставу, але якось так щасливо, що й не замочила ся. Вхопила ся загати й другим боком вийшла. А він нїби то все не видїв, думає, що вона й справдї втопила ся.
“Пробіг, ратуйте! Втопила ся! Втопила ся через мене!”
Бігає по гребли як божевільний. Нї живої душі. Скаче до ставу, шукає, шукає — нема. Добре єму так, добре єму так. Нехай плаче, нехай жалує, нехай дуріє з розпуки. Зі зворушеня дрожала на цїлім тїлї.
Аж ось: стук, стук — хтось іде. Відхиляє ся занавіса і в дверях стає пан Дорожинський. Червоний від ходу, веселий, усміхнений:
“А тобі що, Ґенцю?! Трохи на плач зібрало ся?”
“Крізь вікно скочу”, шибнуло їй у головцї. “Нї! не відозву ся анї словечком”, поправила ся.
Дорожинський став перед нею.
“Та подиви ся, як ти виглядаєш. Як ворона в дощ. Як будеш отак що днини слинити, то вираз обличя лишить ся раз на завсїгди отакий скривлений. Не знаєш?”
Схопила ся й побігла до своєї кімнати, прямо перед зеркало. Справдї виглядала як ворона в дощ. Очи червоні, підпухлі, ніс продовжив ся, лице погано перекривило ся.
