своїх головах теперішні героїчні часи. Господині поприкладали до очей запаски і хлипають, ніби хтось жорстоко скривдив їх, а дітвора не видержує — танцює з захоплення.
— Повстанці, наші хлопці йдуть!
Ллється їх пісня і кличе в бій — пориває у змаг — і тебе там треба, сивоволосий, і тебе, дівчино, і тебе, ґаздо, і тебе, ґаздине, і вас діти — усіх, усіх, ми всі — Україна. У бій — у бій, на повстання!
— Боже, це ж діти наші йдуть!
— Ох, виростили ми їх, виростили — бач, які!
— Та й соколи вони, соколи — ади[1] один в одного!
— Ов, а як крок тримають! Дивіться, жадне військо так не йде злегенька.
— А що зброя, то вже зброя; в кожного то “емпі”, то “фінка”.[2] Ади, і пістолі при боці!
— Побили геть, кажуть, мазярів.[3]
— От, можете вже завтра в ліс за дровами їхати, а зі своєю кривдою таки до командира йдіть; він уже розсудить.
— Ой, діти бідненькі, без хати, без їдла, без спочинку! Та й хто ж про них бідних там дбає, хто їх крівцю пообтирає?.. Мордуються наші діти, мордуються…
— Ти, якби так взяли, пішовбис?
— Ей, дурний ти, нащо їм таких, як ми? “Рости!” — кажуть.
