Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


своїх головах теперішні героїчні часи. Господині поприкладали до очей запаски і хлипають, ніби хтось жорстоко скривдив їх, а дітвора не видержує — танцює з захоплення.

 — Повстанці, наші хлопці йдуть!

Ллється їх пісня і кличе в бій — пориває у змаг — і тебе там треба, сивоволосий, і тебе, дівчино, і тебе, ґаздо, і тебе, газдине, і вас діти — усіх, усіх, ми всі — Україна. У бій — у бій, на повстання!

 — Боже, це ж діти наші йдуть!

 — Ох, виростили ми їх, виростили — бач, які!

 — Та й соколи вони, соколи — ади[1] один в одного!

 — Ов, а як крок тримають! Дивіться, жадне військо так не йде злегенька.

 — А що зброя, то вже зброя; в кожного то “емпі”, то “фінка”.[2] Ади, і пістолі при боці!

 — Побили геть, кажуть, мазярів.[3]

 — От, можете вже завтра в ліс за дровами їхати, а зі своєю кривдою таки до командира йдіть; він уже розсудить.

 — Ой, діти бідненькі, без хати, без їдла, без спочинку! Та й хто ж про них бідних там дбає, хто їх крівцю пообтирає?.. Мордуються наші діти, мордуються...

 — Ти, якби так взяли, пішовбис?

 — Ей, дурний ти, нащо їм таких, як ми? “Рости!”  — кажуть.

  1. ади — говіркове слово, те саме, що "а диви“,
  2. “фінка” — большевицька машинова пістоля.
  3. мазярі, анцихристи, босяки — народні назви большевиків.