І Тосьо, ввійшовши під єго дах, застав ті самі обставини. На митрополичім престолї згас що йно владика „сластолюбець“ і автократ, а по нїм прийшов смирненький самомучитель, але єрархія остала тота сама. Остала з пересьвiдченєм, що вона „соль земли і народа, отже висша вcїх сословій", а тим самим псевдоаристократична — і остали нові, за час володїня попередного владики сьвіжо вироблені типи Лизуновичів.
Не було моралї поміж єрархією, не було єї поміж тогдїшною молодежию семінарською — багато там характерів ломало ся зіпсованєм, виходили лишень одиницї з яким-таким сьвітоглядом.
До того безперечно смутного стану примішав ся по роках 60-тих ще й сильний партийний розлад. Від першої появи Шевченкового „Кобзаря“ більше мисляча молодїж пішла за голосом народного ґенїя, але сей голос трафив не до всїх сердець. Він був відгомоном простонародного серця, серця осьвіченого, ґенїяльного простолюдина, тому не міг пірвати за собою нї аристократично настроєної єрархії, нї єї наслїдуючих по багатьох селах пан-отцїв, а тим самим і їх дїтий, в тім дуcї вихованих.
Молодїж семінарська, що вже і так дїлила ся на „восточників“ і „западників“, або „питомцїв“ львівської і перемиської диєцезиї, з котрих перемиські уважали себе твердшими а звали ся також „каштанами“, бо їх попередники висадили одну вулицю в семінарськім городї каштанами, дальше на паничів-поповичів і хлоповичів, тепер роздїлила ся основно на два табори: українофілів і твердих або сподвижників проголошеної словом ідеї „адін народ“. На жаль тверді були горою, а другі мусїли стеречи ся, бо управа семінарська, ясна річ, прихильною до них не була.
Тосьо, хоч син сьвященика, належав виїмкового до других. Таким увійшов туди, таким звідти вийшов. Він був через два роки тайним головою своєї громади і твердим стовпом того духа та тої ідеї, а вона вчила єго думати над собою, над товаришами, над долею свого народу і своєю. З того він і сповідав ся довго перед своїм вуйком. Щиро, сердечно потягнув сей єго до себе, а молодий, чуткий хлопець розкрив перед свояком цїлу свою душу.
