О. Мелїтон, прочитавши єго сьвiдоцтва, став єго намовляти, щоби шукав собі дороги до чинів висших, бо на єго думку молодий чоловік без гадки про кариєру уважав ся чимось незвичайним
— То все гарно, мій любий. Я розумію тебе і твої ідеали, з ними однак не зайдеш далеко. Я, практичний чоловік, можу тобі сказати: поезия хочби якого поета є все лиш поезиєю, є все лиш здогонюванєм недосяжних ідеалів; практика учить інакше. Ви молоді не знаєте сьвіта і мужика не знаєте. Він темна, незряча сила, тому на него також сили треба. Тонкости чутя він не розуміє.
— Нї, вуйку, ви несправедливо судите. Мужик темний, бо темним єго роблено, бо про осьвіту єго нїхто не думав, далї зрештою і незрячого брата приєднаєш собі серцем.
— Ха! ха! ха! — засьміяв ся о. Мелїтон. — Чого-ж тобі треба, мій молодику? Хіба-ж менї лизати ся та цїлуватись з хлопом? Менї видить ся, що ваші високопарні ідеї за далеко вас уносять. На сьвітї були, є і будуть суспільні ріжницї. Я не на те вибив ся висше своєю осьвітою і трудом, щоб відтак був за „пан-брат“ з cїраком.
— На мою думку треба ще більше.
— Якже ?
— Служити сему cїракови!
— Не вже-ж пасти худобу у свого паламаря?
— Нї, не так розумію. Служити єму порадою і наукою, служити трудом і ласкою, служити любовю, а така служба се лиш відвдяка, се лиш довг відданий...
— Ну, гаразд, нема що казати. Чи ви вcї такі тепер виходите звідти?
— Не всї, — відказав Тосьо. — Деякі навчили ся сповняти „офіция“ шематичні, а відтак грати в карти і робити довги.
— Ну, я сего не робив, а таким хлопоманом бути не міг-би, як ти сего жадаєш від мене.
— Нї, вуйку, але ви знов і не такі, яким ви себе показуєте. Ви самі знаєте, що осьвічений мужик — самосьвідома сила народна, а темний — нїяка, пасивна.
— Так, але до того треба віків, впрочім я єму даю таку осьвіту, до якої мене заставлено, церковну.
— Мало, вуйку, вибачте. Пастир духовний, се велика
