родини, а врештї честь для него за те, що щиро радив і помагав єї найблизшим.
Після обіду вивідавши ся від панї Мариї, що Тосьо рад-би за помочию вуйка пошукати собі товаришки житя, та лише що нї вона, нї він просити о те не сьміють, дожидала терпеливо вечера і сеї години, що в нїй буде могла з ним щиро розібрати справу свого сестрінка.
— А сплять, — відповіла на запитанє чоловіка. — Сьвітло погасили. Щаслива Мария — діждала ся потїхи з сина.
— Справдї хлопець добрий і серце в него чисте, але фантаст. Єму не буде добре в сьвітї.
— Хіба-ж тим, що́ серце мають добре, має зле бути?
Тож, ксєнже, нам, славити Бога, не зле, а я про серце ваше також інакше не скажу.
— Та їмость ласкаві, нїгде правди дїти, але у него тота доброта проявляє ся фантазиями, що про них я бодай не чув нїколи.
— Звичайно молодий. Коли-ж і кому до лиця фантазия, як не молодому?
— Так, так, не перечу; він однак хоче бути попом і пляни своєї попівської роботи начеркнув на якихось висопарних і в поезиях вичитаних ідеалах.
— Воно може і те добре. До нашої Люсї сватав ся, знаєте, той присадкуватий з Залужа… Ну, сей певно про ідеали не чув нїчогісїнько… Молоде та лїтає, а відтак присяде; але самі кажете, що хлопець добрий.
— Добрий і гарний. Він справдї як живий небіщик єго батько. Слухайте, їмость, не звірювала ся Мария, куди він поверне за жінкою?
— От і в тім дїло, що їм нїяково до вас за порадою, хоч того приїхали.
— Ну, не дурний хлопчище. Цїле полудне учив мене, як цяцькати ся з хлопом, а не спитав мене, куди-б єго справити, щоби міг відтак цяцькати ся з жінкою.
— Обоє не сьміють.
— Так завтра на екзамен возьму єго, побачимо і тоті ідеали… — кінчив з легкою досадою о. Мелїтон, бо на єго думку Тосьо, будучи укінченим алюмном, повинен був перш всього тоту річ з ним розібрати.
