В цїлім селї по улицях виляг нарід мов пчоли на улий. Десь там в серединї села гудїли скликуючі на вечірню дзвони, але нарід не робив собі нїчого з того гомону.
— Хлопцї, а нуте, ходїм на вечірню; вже дзвонять.
— Іди, коли-сь цїкавий, — обізвав ся гурт до накликуючого парібка. — Не дурний іти та чекати під церквою сумраків. Сегодня у попа гостий, що мухви на оборі.
— А ди! гостий... Ну, то й справдї нема чого йти.
— От вечером, — відкликнувся третїй, — підем глянути, як бавлять ся. Тай панна певно грати ме, а може й музики.
— А хіба нема зза чого гуляти? — вмішала ся в розмову якась зажиточна ґаздиня, — село велике. Сегодня вже досьвіта вибирали по хатах попівські слуги, хто яйця, хто кури, а хто сир та масло.
— Ну, тай за Бог да прости!...
— Коби хоч за те, а то просто таки дай. Не затишиш, не насипиш, просто як за панщини...
Люди, поговоривши про такі справи з годину, похитавши головами, подали ся як раз в противний бік від церкви. В другім боцї села простирав ся широкий майдан, а на майданї стояла величезна коршма. Туди ішов як раз головний гостинець, тут він переривав ся руслом Днїстра, тут в глубинї яру був перевіз. Людий чужих їхало туди чимало. При перевозї можна було бачити все когось сьвіжого, чужого, а нинї тут аж гудїло від народу. Старі і молоді, дївчата, парібки і безлїч дїтвори, все тутка глотило ся, сьмiяло ся, гуторило, а під коршмою вже гудїли гуслї і цимбали, вже бубонїла решітка.
Нарід збирав ся на музику. Парубоцтво сьпівало :
„Ой нема так на Поділю,
Як у нашім Шумячи;
Молодому парубоцтву
Від музиків не втечи...“
— Люди! цитьтe, гостї їдуть ! — кликнув хтось, що́ стояв на гостинци.
Нарід справдї утихомирив ся. Дорогою з горбка д селови гнали баскі конї, поводив ними справний візник. Цїкавійші побігли собі на гостинець, а бричка небавом порівнала ся з дожидаючими людьми. На бричцї сидїли наші добрі
