ваних товаришів сьвітить малими лоївками. Оден з товаришів стає бубнити нагло в яку тацу або в яку бляшанку, питомцї випадають зпід чисел і лучать ся в оден великий хоровід, що́, ходячи і танцюючи присюдів по всїх коритарях під дверми кождого „настоятеля", сьпіває котячу серенаду. Хрія повта ряє ся поти, поки „настоятелї“ не покладуть ся спати, а вийти з них нї оден не вийде, бо боїть ся якої немилої приключки.
— А що-ж питомцї з пасторальної?
— Ті по простиралах і через вікно на подвірє, а звідси на сьвіт і хочби на баль.
— А поворот ?
— Легкий. Фіртиян, що́ взяв на спанє, так замикає двері, щб їх і мала дитина отворить.
— І ти був на бали?
— Був, вуйку, і бавив ся добре; танцював навіть.
— А з ким найбільше? — спитав нагло о. Мелїтон, пристанувши і впяливши очи в хлопця, що́ так розговорив ся.
— Та з ріжними, хоч воно правда, вуйку, була там одна, що менї найбільше припала до вподоби.
— Хто-ж такий?
— Вона ваша недалека сусїдка, дочка о. Софрона З., він бачу ваш декан...
— Що? Зоня? Така русява, гнучка? Справдї добре в тебе око, — гарна дївчина! А що-ж дальше?
— Та що-ж, вуйку ? Не знаю, що буде дальше, а є так, що я... що я...
— Ну, що ти...
— Та може би можна там поїхати і я просив би...
— Еге, мене за старосту, бо дївчина в око впала. А розвідував ся ти близше про ню, хто вона, з якого роду, що так преш туди?
— Троха дечого знаю і лиш від товаришів з їх записок
— З яких записок? Перший раз чую!
— Такі записки, що питомцї четвертого року списують поіменно доми і сем'ї, де панночки готові заміж.
— Отже катальоґи. Добра пасторальна! От як ви вчите ся душі рахувати. За мене того ще не було. Видно поступ!
