ані князя з його двором, ні його дружини, ні княжих бояр та слуг. Зате погано приходилось людям заможнім — капіталістам, боярам та духовенству — взагалі тим людям, що опиралися на княжу власть: вони потроху втікали туди, де княжа власть була міцна — на північ, у великоруські землі. Так бачимо, що після татарського погрому київський митрополит не сидить в Київі, а переїздить з міста до міста, поки не осівся в новому політичному центрі на півночи — у Володимирі на Клязьмі (пізніш звідти переходить у Москву). Причина того, як признавалися сами митрополити: доходи у Київі зменшилися.
Але як би там не було — загибіль князівсько-дружинного ладу і ся втікачка заможних людей і вищого духовенства з Київа вийшли на чималу шкоду для культурного життя Київщини. Дуже мало осталося людей, що живучи роскішно, піддержували художній, артистичний промисел, пеклувалися про всякий артизм та письменство, бо сього всього простий люд тоді ще не питав. А через се культура в Київщині і взагалі все те, що „для души“, а не для тіла, дуже підупало. Таке саме, хоч може не так дуже, було й у Чернигівщині через татарські спустошення й тяжку дань та ще й через те, що й князі й бояре зубожіли. Отже — історичне огнище культурного життя — середнє Подніпрове погасає, а українська культура держиться та розвивається далі ще якийсь час тільки на Заході, в Галицько-Волинській державі, поки й тут не сталося їй лихо з кінцем самостійного державного життя сеї частини України-Руси.
Князь і віче.Почавши від половини XI століття, Руська держава складалася з низки автономних (таких, то сами у себе усим порядкують), незалежних земель — князівств; вони мали князів з одного коліна та памятали, то належать до одної, Руської держави, а за найстаршого вважали київського князя. Коли ж князівський рід дуже розмножився, а землі подробилися (у XII віці), то та низка незалежних князівств-земель стає низкою незалежних князівств (по кілька в одній давніщій „землі“), що уважають за найстаршого свого князя.
Що повинен був робити кожен князь? Одно — „правдою суд судити“, то б то дбати про справедливість в землі; друге — обороняти землю од напасти; а „ліпші“ люде, громада з своїм „вічем“ наглядали за тим, чи гаразд князь справляється. Бо хоч як висока була особа князя, але він не був паном чи власником землі, а тільки „первим слугою“ землі чи громади.
На Україні віче не дійшло до такої великої сили, як у Новгороді; найдужче було воно в Київщині. Віче не було чимсь таким, що раз-у-раз працює, як якийсь суд, або що — воно давало про себе знати тільки тоді, коли треба було чомусь лад дати: от наприклад вибрати
