Сторінка:Микола Гнатишак. Історія української літератури, ч. I (1941).djvu/100

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

Лицарський епос.

47. Ось так народня поезія в II. періоді не тільки що не завмерла, але й далі процвітала, розвивалася та почала доволі тісно навязувати сюжетово і стилево на нові форми життя і на письменство. Але крім того повстала вже дуже скоро в Київській державі також окрема двірська й лицарська, штучна усна поезія, творена й поширювана окремими двірськими й військовими поетами-співцями. Цей український лицарський епос сягає своїми початками ще в передхристіянські часи. На княжих і лицарських дворах були вже тоді окремі професіональні співцічужинці, звані скоморохами. Своїми комедіянтськими костюмами, збереженими на фресках сходів київського собору св. Софії, нагадують ці скоморохи західноєвропейських середньовічних весельчаків-співаків. Дуже скоро вони сприятелювалися з місцевими українськими співцями та зовсім зукраїнщилися. «Пісня поета-скомороха при акомпаніменті гри на гуслях робила сильне вражіння на зібраних (scil. на княжих і лицарських бенкетах). Він співав про давнину й нові часи, уводячи в свою пісню приспіви, приспівки й дотепні вислови та приповідки. Ціллю його пісні було виславлення давніших лицарів і сучасних князів». (М. Возняк). Мабуть останки з такої лицарської епопеї переховала нам усна традиція у віршованих і ритмічних частинах відомого ста-