часного світа; були це лише декадентні залишки славного минулого, відомі під назвою пізнього візантинізму. В літературі проявляється та деґенерація стилю головно гіпертрофією порожньої реторики, несмачним переборщуванням, многословністю, напушистістю й недостачею змислу для композиції — при одночасній убогості й одноманітності зміслу. Цей пізньовізантійський літературний стиль — якого неґативні сторінки у нас ще й посилювалися загальним занепадом культури з огляду на московське і татарське лихоліття — настільки ріжниться від здорового, ідейно й мистецьки повновартного візантійського стилю попередніх віків, що при розгляді літератури в мистецько-стилевому аспекті конечно треба його виділити, як щось окреме від дійсного візантинізму і трактувати в рямках осібного періоду. Це тим більше, що, як уже вгорі зясовано, на цю пізньовізантійську основу почали в III. періоді поволі наверствовуватися й деякі західні впливи, і тимсамим цей наш пізньовізантійський стиль набрав рис переходовости та ще більше відчужився від дійсного візантійського стилю.
Живучість літератури.
8. Література Києва другої половини XIII. віку — ще своїм загальним тоном і стилем мало відріжнялася від творчости попередніх, щасливіших досятиліть та носила на собі дальше всі ос-
