ження та вговкувати романтичний запал ентузіастів, які в кожній народній пісеньці добачували сліди «глибокої старини». В писаннях деяких західньоевропейських істориків літератури повно тепер сумнівів про старовинність усної словесности і закидів на адресу романтичної науки, що вона витворила «леґенду старовинности». Типове є напр. становище в цій справі історика чеської літератури Арне Новака. Та коли такі сумніви у відношенні до неориґінальної і здебільша на писаних джерелах основаної народньої поезії більшости західньоевропейських народів сяк-так оправдані — то в ніякому разі тут не можна генералізувати. Смішно було б заперечувати дійсну глибоку старовинність цінних зразків напр. німецької, скандинавських, фінської, сербської, а головно української народньої поезії.
Усна словесність й історія літератури.
10. «В курсах історії письменства — каже С. Єфремов — народня поезія звичайно становиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів. Роблять так через те, що народню поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронолоґічно старшою од штучного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно повстають на світанні людської думки».
Та коли сам Єфремов, мимо того, пішов тради-
