письменству всеціло в перших трьох століттях його існування, а в загальних рисах впродовж цілої української історії аж до нинішніх часів, — можемо з М. Возняком сказати, що «в X. столітті, коли Україна приняла христіянство, Візантія щойно пережила свою блискучу добу. Під культурним оглядом стояла вона високо, навіть мала перевагу над західньою Европою. Візантійська христіянська культура й література продовжала та перетравлювала дуже багаті засоби давньої греко-римської культури й літератури, перших часів христіянства та старовинної культури азійського Сходу».
Та коли майже всі історики української літератури, навіть новіші (напр. той самий М. Возняк, а ще більше С. Єфремов), згідно зі своїм позитивістично й ліберально закрашеним світоглядом, мимо всего стараються іґнорувати висліди модерних візантиністичних студій і в засаді уявляють собі візантійський вплив на українську культуру як якусь інвазію «мертвеччини, церковщини й нетолеранції», — нова наука стає всеціло на становище модерної візантолоґії, започаткованої епохальною «Історією візантійської літератури» К. Крумбахера (1891 і 1897) та розробленої довшим рядом німецьких, французьких, московських, українських і анґлійських спеціялістів істориків мистецтва (Ґ. Шлюмберґер, Й. Стшиґовскі, Е. Міє, Ч. Діль, О. Дальтон, А. Ке-
