високого візантійського літературного стилю, якої завданням було прославити христіянську віру і її апостола на Україні, князя Володимира. Твір відзначається не лише великою поетичною вартістю, але й глибоким ідейним патосом, і то не тільки реліґійним, але й національним. Іліріон м. ін. пише про кн. Володимира, що він володів «не въ худѣ и не въ невѣдомѣ земли, но въ русьской, яже вѣдома и слышима єсѣ вьсѣми коньци земля», що свідчить про його свідомість національної й державницької гордости. Патріотичним патосом пронизана і кінцева молитва Іларіона, в якій він просить Бога: «Не предай насъ въ руки чуждіихъ!» На загал, почуття української національної гідности й патріотизму віє з цілого цього твору.
Клим.
25. Дальший визначний наш письменник літературно споріднений з Іларіоном — це київський митрополит і борець за незалежність української церкви від греків, Клим Смолятич (1147–1154). Сучасники називали його «книжником і філософом, якого давніше не бувало в українській землі». Він є автором т. зв. «посланій» здебільша теолоґічного змісту, а в одному з них подав теорію тодішнього високого візантійськго стилю й учености та символічного пояснювання св. Письма.
