— Тодї були би птахами.
— Я хотїв би бути птахом. Полїтав би собі високо, ще висше, як мій пурцель, а потім сїв би на гилю і сьпівав би — цьоцї сьпівав би — маячив Зенько.
— Мене тут не буде.
— То я полетїв би в лїс!
— У тебе Зеньку і так лїтають гадки як птахи. В лїсї яструб зловив би тебе.
— Овва! — відповів Зенько, потім підвів ся, розпростер руки, цїлий замахнув ся в один бік і покотив ся колесом на руках та ногах довкола муравника.
— Зеню! що робиш, Зеньку! Я не дивлю ся і за се не люблю тебе, тай іду геть — скричала дївчина, сквапно загорнула шитво і побігла до покою. А про те за короткий час, як Зенько вернув з поблизького лїска весь пообдираний, тетя Дорця заховала ся з ним у найзатишнїйший куток і зашивала його пофалатану одїж, а він тимчасом з захватом шептав тетї, що в корчи під куцим дубом соловейко має гнїздочко.
Таке лучало ся Зенькови доволї часто, але тета завсїгди вміла його так покрити, що родичі або зовсїм не довідували ся про його справки, або коли довідали ся, то в таку пору, що вони радше розвеселяли їх.
— Хто-б гадав, що Зенько справдї такий добренький, як йому з очий сьвітить ся, а то ось яке він зїленько! — звичайно тодї нїби корила мати.
— На щож він був би хлопець! — обставав за сином о. Анатоль. І все згідно порішали, що Зенько таки добра дитина, а панї Анатольова неминуче додавала: — Я вже добре
