вважала, а однакож не бачила, щоб він у чімсь пакостив Ольдзї.
Опісля школа придавила буйне хлопяче житє Зенькове. Ще поки родичі жили на селї, Зенько оживляв ся по давньому підчас вакаций і був радий їм. Коли-ж о. Анатоль перенїс ся на міську парафію, Зенько мовив з жалем: „Отже від тепер пропали для мене й вакациї“. Тай із того часу він зовсїм незлюбив міста. Щаслива вроджена мягкість супроводжала одначе Зенька і крізь невідклінну конечність. Він остав ся заєдно доброю дитиною. Під запопадливим наглядом родичів скінчив ґімназию без нїякої перепинки, а як робив матуру, мав 18 рік житя. Він учив ся так, що вперед не виривав ся і позаду не лишав ся. Певнїсїнько нї один із учителїв не міг похвалити ся, що Зенько, коли будь захвачував ся його лєкциями, та про те по перебутій Зеньковій матурі вечером того дня вчителї стрінувшись з о. Анатольом у касинї складали йому ґратуляциї і хвалили Зенька.
— Дуже прошу, панове, моя особа тут нї при чім. Радше панам професорам належить ся подяка за те, що довели дитину до сього ступня, — мовив о. Анатоль.
— Отче совітнику! Просимо позволити! Хто має таку добру дитину, як Зенько, тому належить ся поґратулювати! — І вчителї ще жвавійше потрясали тремтячу руку щасливого батька.
Тиждень опісля також Зенько був вельми радий. Він линув гадками до тїтки Дорцї, до села Стоків, де муж тїтки, о. Микола, був парохом, з якоюсь не так виразною, як живою надїєю зажити там роскішним житєм, з певною
