тім його завсїгди сповивала якась шовкова мягкість, що мерехтїла з його великих, дрібку заглубоко осаджених, голубих очий, снувала ся по буйних рісницях та по чорнявих бровах. Навіть у хвилях пустованя чи иншої якої завірюхи та його мягкість не то що не потахала, а навпаки, робила ся неначе ще більше барвистою.
— Цьоцю! — засьпівати що? — раз нечайно заскочив Зенько тету Дорцю, що сидїла на лавочцї під молодою яблунею біля цьвітника і загарливо викінчувала свою весїльну виправу. Тета не завважила була тої нечайности, тай не могла сподївати ся якого будь підступу від Зенька. Вона була часто тайною повірницею девятилїтного братанича, то радше бачила в тій його заяві милуючу сердечність. Вона підвела на Зенька банні очи і відповіла: — Засьпівай, серце, аджеж знаєш, як я люблю слухати, коли ти сьпіваєш.
Зенько стояв на беріжку насипу, на якім був заладжений цьвітник, праву руку держав поза собою, а лївою показував на узгіря, що були видні від полудневої сторони, і засьпівав милим, тремтячим голосом:
З тої гори високої вітрець повіває,
Сивий голуб, голубочок голубки шукає.
В тій хвилї він випустив із правої руки голуба, сам поклав ся горілиць на муравнику і сердечно сьміяв ся, водячи очима за летом голуба, що буяв уже високо-високо, та виправляв вивертаси. Тета Дорця тимчасом зложила руки на шитво і загадала ся. Сю пісню сьпівав їй наречений перед осьвідчинами…
— Цьоцю, чому люди не мають крил? — питав Зенько.
