знов заснути, та томив ся безсонницею. Таким остав ся Зенько без усього шкільного краму, тай без власних гадок, а хиба тілько з прикрим шумом у голові. Він нудьгував так, що просто не знав, що з собою зробити. Хвилями сїдав до фортепяну. Заграти що будь путнього він не вмів. Він знав стілько музики, скілько виучують її охочі до того ґімназиясти; вмів читати ноти і сьпівав у хорі, а гри на фортепянї він нїколи не вчив ся, хиба де що прихапцем переймив був від сестри. Та він і не пробував що будь виграти. Вдаривши кілька грімких акордів, мов тілько на те, щоб їх звуками заповнити пустку в душі та заглушити шум у голові, він зараз уставав від фортепяну і дальше сновидав ся з кута в кут. Так вело ся йому цїлий тиждень.
Нараз Зенько неначе стямив ся.
— Із за чого я маю так нестерпно нудьгувати? Аджеж маю де поїхати — мовив сам до себе і зрадїв. Се він пригадав собі тїтку Дорцю і побажав поїхати до неї. Родичі радо згодили ся на се. Дотепер вони нїколи не випускали сина з під свого догляду, та тепер він був матурист, проте сама пора вимагала того, щоб йому дати більшу волю.
— Тож то я собі дам… там відібю собі все, — весело повторяв Зенько і чимборжій ладив ся в дорогу. Про те він бажав тому „все“ надати певну форму, але раз у раз потапав у споминах із хлопячих лїт, пережитих на селї. Мабуть „те все“ було так вельми споріднене зі споминами з хлопячих лїт.
A Зенько малим мав повну хлопячу вдачу: линув до коний, зазирав до пташачих гнїзд, боров ся з товаришами забави, — одначе при-
