Перейти до вмісту

Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/125

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 121 —

— Люди добрі! Я вам нїчого не винен, а ви менї також! Жид каже, що він голоден! Гадаєте, що я не голоден? Пустїть мене в село, нагодуйте, а опісля гонїть!

Окуньчани поглядали один на одного і всьміхали ся.

— Щож, боїте ся мене, такого харлака? — говоров Сапогівський і розвів руки, щоб Окуньчани йому добре приглянули ся.

— Нема вовка, нема чого бояти ся, а нам громада наказала пана не пустити в село! — відповіли селяне.

— Згляньте на Бога, я голоден! — лебедїв Сапогівський.

Окуньчани заметушили ся, радили раду.

— Зрештою нехай пан ідуть з нами!

Сапогівський ішов селом, приглядав ся загородам, обсервував супроводжаючих, стріляв запитанями і анї разу не міг збагнути, за що впала на нього така халепа. Загороди виглядали статно, стрічали ся садки з цьвітниками, від людий не воняло алькоголем. Нараз якась погана бабище, що стояла серед подвіря, взявши ся під боки так заверещала: „Кійом заволоку!“ Сапогівського обхопила лють. Заразом йому було жалко і соромно за самих селян. Він любив селян, знав, що вони не такі осоружні, а однакож його поразила їх грубість. Його запровадили до школи. Він назвав себе перед Павлом Апостолом і попросив пояснити йому, що се все значить ся. Павло Апостол замняв ся, бубонїв, що він нїчого не знає, нї до чого не мішаєть ся, то громада зайшла собі щось з війтом.

Сапогівський добув гроші і звернув ся до Загуменного, аби роздобув для нього дещо з'їсти.