Були то ріняки звичайного каміня, але Зенько напевно пізнавав між ними алябастер, мармур у ріжних кольорах, на плиточках добачував порошинки золота, ще й мітикував, чи грубі прозірчасті зерна піску не можуть бути діяментами. Він вигрібував у памяти все, що коли вчив ся про мінерали, знав, що в Карпатах усього є по трошка, але тих нїби діяментів було навіть за богато. Коли вуйко здорово закпив із нього, він дав спокій усїм мінералам, а став оглядати ся за чимось новим. Село Стоки лежало на тятиві великого лука, яким зазначували ся в тій сторонї перші хребти Карпат. Звідси докладно було видко, як далеко бовванїв у синяві поздовжний хребет Карпат, виріжнюючи ся тут то там стіжковатими верхами, від ньогож на поперек збігали що раз низше ті менші хребти, аж доки не розплили ся в простору підгірську долину. Місцями річка, що шуміла долиною, уперто мулила перші ступнї хребтів, вони обсували ся і сьвітили на Підгірє нагими ребрами. Зенька манило поребристи річку і піти в ті чудно пофалдовані, зелені гори. Догадував ся, що самому нїяково пускати ся тамтуди, тому почав оглядати ся за товаришем. Одинокий можливий товариш — таки вуйко, від разу відказав ся.
— Для мене вистане оглядати гори з мого подвіря. З відси вони ще гарні, але спинати ся по верхах, западати ся по зворах я анї раз не маю охоти. Тай справдї, що там у горах?! Ледво витащить себе чоловік на одну гору, а там знов гора, тай зі всїх боків гори, а чоловік між ними порошинка. Для ока може ще щось знайшло би ся, але для думки зовсїм брак простору. Думка потахає в самім зародї і здає
