ся, що кожда гора гнїтить груди чоловікови. Нї, Зеньку, не зловиш воробця на полову. — мовив о. Микола очевидно радий, що міг дати горам неаби яку догану.
— Вуйко Подоляк, тому не любить гір, — сьміючи ся пояснювала тїтка почуваня свого мужа.
— Бо нема за що любити. А Поділє, то зовсїм що иньше. Там чоловік почуває себе паном, думка свободно буяє по безмежних просторах, — знов забирав ся о. Микола величати любе йому Поділє, та тїтка зупинила його своєю заміткою про те, як вони робили прогульку в гори.
— Вуйко вилїзши на першу гору віддув губи, гепнув собою горілиць до землї і твердив, що йому так найкрасше, що принаймі бачить клаптик сьвіта — оповідала тїтка.
— Радше вже самому робити прогульки по горах як з таким товаришем, — сьміючи ся мовив Зенько. Він поки що розвідував ся у домашнїх про переходи по верхах. Його лякали медведями, то такими котами, що зачаюють ся по деревах, а коли надійде чоловік, вони скачуть йому на карк і тодї ого, прощай милий сьвіте. Зенько не конче то вірив усьому, і хоч сам, а таки вибрав ся одної днини пополудневою порою на найблизшу гору. Із верха гори до сходу простирав ся вигляд на широкий пас Підгіря. З иньших сторін підіймали ся стрімко ще висші верхи і заслонювали вигляд на дальші гори. По їх корчах пастухи пасли худобу, галайкали та перекликали ся: — Касю! — А-гу! — Не видко там моєї ласї?!
— Іва! чи то пан, чи Жид на Голици?!
