— Іди спитай ся! Ха, ха, ха — у нього ноги, як у бузька!
Пастухи притихли, а з корчів розливало ся монотонне теленьканє дзвінків та тарахкал, понасилюваних худобі на карки.
Голиця не мала нїчого принадного. По її боках росли миршаві корчі ялівцю, а верх сьвітив ся густими купинами та штовбурами пообгризуваної папороти. Задля стільки краси шкода було й того труду. Зенько віддихнувши по ходї на Голицю мав до вибору або на непевне драпати ся поміж корчі на котрий другий верх, або вертати до дому. Він достеріг слїд доріжки, чи просто виполочину дощевої води, що підіймала ся під гору і зникала між корчами. Пустив ся тим слїдом. По дорозї стрічав розкинені точила, то вистаючі острі кінцї підземних скал. Його ослонювали щораз більші корчі лїщини та бучини, навкруги розливала ся нїма тишина. Зенько заладив собі палицю. По півгодиннім меткім ходї перейшов дїлок між двома сусїднїми верхами і несподївано опинив ся побіч немалої поляни зі слїдами старого плота наоколо.
— Ах, як тут гарно — сказав Зенько, відкривши голову і лакомо вдихаючи пахуче повітрє. Поляна виглядала при яркім сонци як роскішний пестрий диван.
За поляною отворив ся глубокий лїйковатий звір. Сей бік звора, більше розвинений, був покритий рівними корчами лїщини, бука та берези. На супротивнім боцї починав ся грубий лїс, а з під його перших попеластих пнїв визирала висока камяна стїна.
