Десь у провалї звора дзюрчав потічок і лагідним гомоном додавав тишинї сьвяточного настрою.
— Чудово! Вуйко певно ще нїколи тут не був. Скала виглядає, як яке замчище — мовив сам до себе Зенько і пустив йти до скали. — Що тут цьвітів!… гвоздики, конюшина… а то — не знаю, братки — приговорював Зенько схапуючи цьвітки в китицю. Нечайно з під його ніг вискочив заяць і помчав ся в корчі.
— Яцю! Яцуню! — сьміючи ся кликав Зенько, пригадавши собі, як він малим бігав у лїсок на заяцї зі жменею соли. Поза поляною збіч робила ся щораз прикрійша, а Зенько мусїв придержувати ся корчів, щоб не впасти. Дальше на корчі почала падати тїнь від лїса. В самім провалї звора тїнь покривала все, як вечірний сумрак. Зенька обвіяло холодком. Потічок гуркотїв близько і виразно. Зенько з захватом глядїв на скалу, що стояла перед ним високою стїною. Поміж її скалубинами росли грубі буки, а по поверхни в вижолобинах зеленїли недоростки-берізки, та звисали ожинники.
Зенько хотїв зайти під скалу, але завернув ся, бо під ногами був глубокий мочар, порослий буйним падиволосом та кіньською мятою. Він хвильку надслухував і пішов горі сим боком звора, стежучи за переходом до скали.
— Я неначе той лицар у казцї здобуваю заворожений замок. Тілько я зовсїм не бажаю стрінути ся з якою завороженою панною „в ґаврі“ — мовив Зенько і сїк палицею ожинники та дикі рожі, які заступали йому дорогу, чіпали ся одежі і ранили тїло.
