Простого переходу до скали не було: але Зенько скоро окружив звір і опинив ся в грубім лїсї поверх скали. Грубі буки стояли нїмо в сумрацї власної тїни. По землї лежали дерева з повивертаним кудлатим корінєм.
— Ба, тепер я нїчого не бачу, — мовив Зенько, стоячи висше камяної стїни. Із сього боку скала ховала ся під землею, а кілька камяних брил, що лежали по верха, виглядали на відкотини із висше. Зенько сїв на однім каменї і вдивляв ся в глуб лїса, бажаючи вловити якесь житє.
— Тихо неначе в якій сьвятини, — мовив він. Важка тишина сповивала все і аж гнїтила Зеньків слух. Тілько потічок, що плив по під скалу, вибивав якийсь притишений тремтячий такт. Прогалинами між густим листєм високих буків прокрадало ся промінє сонця, сховзувало ся по пнях у низ, стелило ся сьвітляними плахтами по землї, пересувало ся по лежачих колодах і витворювало посеред тої тишини, присумраку тїни своєрідне, фантастичне житє. Здавало ся, що пнї-велетнї рушали раменами; лежачі колоди пручали ся, потрясали кудлатими головами, немов які пругасті потвори; невловимі сьвітляні творива перелїтали з гилї на гилю, повисали на кінчиках тремтячих листків неначе грали ся.
Зенько вдивлюючи ся в лїс, зором розбігав ся поміж пнями дерев, звільна розпливав ся в тишинї і тратив сьвідомість себе самого, як у півснї. Нараз він почув якийсь дивний, притім нїби знайомий шум. Такий самий шум, який він малим чув у лїску, коли то, як він гадав, галузки дерев розхитували ся, щоби зробити вітер. Зенько здрігнув ся, притаїв віддих
