і став вслухувати ся найнїжнїйшими нервами, самою душею. Почув його знов. Шум плив зразу монотонно, а дальше полив ся тонами дивної, могутної музики. Від нього тремтїв лист на деревах, дрожала земля. Зенько нераз перед тим уявляв собі, що так самісько шумить-грає розбурхане море.
— Не вжеж наближає ся буря — погадав Зенько і глянув попід гиля буків у той бік звора, де росли корчі. На клаптику овиду не було нїякого заворушеня. Хмарки плили спокійно по синяві, як білі лебедї. — Іти геть, чи не йти? — вагував ся Зенько, тремтячи на цїлім тїлї. Він ще раз глянув по лїсї, боязко виловлював зором ті сьвітляні появи; здавало ся, розумів улуду сьвітла, а однакож відчував на собі їх перемагаючу силу. Шум лїса змагав ся що раз дужше, аж перейшов у поражаючий рев.
Поперед Зенька перелетїла сїра пташка і подала ся на той бік у корчі. Він також зараз пішов геть. Зівяле листє шелестїло, сухі гильки ломали ся під його ногами з дужим тріском і наповняли лїс таким відгомоном, як коли би хто гонив за ним. Зенько приспішував хід.
Вражіня з того дня повторили ся в ночи підкрашені буйною сонною фантазією. Зенькови снило ся, що він був у зворі, чи в якімось павільонї з музичними струментами, порозміщуваними між кучерявими зеленими корчами. Із корчів виплигнув фавн граючи на флєтї. Зенько цїкаво дивив ся на ту незвичайну появу і вслухував ся в чудову гру флєта. Фавн тягом приближив ся, робив ся подібним до Мефістофеля і вдивлював ся в Зенька своїми палючими очима. Дальше Зенькови забракло місця.
