Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Він хотїв поступити ся в зад, але там була пропасть. Жахнув ся і збудив ся. Тай на яві ще добру хвилю бачив Мефістофеля, як він граючи звільна віддалював ся, доки не померк у темряві ночи.

Зенькови здавало ся, що переймив Мефістофелеву мельодию на память.

Опісля скоро заснув, знов був у зворі верх скали. Маленька, нїжна пташка пирхала по перед нього. Він побажав конче зловити пташку, нахилив ся за нею над беріг скали, стратив рівновагу і провалив ся в пропасть. Зенько справдї провалив ся з ліжка на підлогу.

Коли рано збудив ся, відчував утому. Сонна уява неначе жива картина стояла йому перед очима. Мельодию забув. Він зажмурив очи, здавало ся, чув її величний відзвук, але її самої не міг уловити. Був лихий на себе самого, що в ночи не засьвітив і не записав мельодию на ноти.

— Нічний артисто, чи живий ти? озовись! — кликав вуйко, о. Микола з другої кімнати.

— Добридень вуйкови! — відкликав ся Зенько і став швидко вбирати ся. При снїданю вуйко й тїтка передразнювали його із за його нічних подвигів.

— Я не сьпівав, я тілько в дусї повторяв Мефістофелеву мельодию. Ну, ну, менї таке ще не лучало ся — обороняв ся Зенько.

— Се тебе вчора в тім зворі якась нечиста сила драпнула по тїмячку — жартував о. Микола.

Не вважаючи на веселий настрій, снїданє не конче смакувало Зенькови. По тїлї розливала ся якась млість; голова була тяжка. Він