радо був би переспав си, але не випадало. По снїданю вийшов на сьвіжий воздух. Без нїякого наміру зайшов зарінками над ріку і кидав камінчики по водї. Пару кроків низше від нього, на шипотї вода пручала ся, переливала ся по ріняках, підскакувала, то пінила ся перлистими клаптями і без упину шуміла. Зенько насторожив слух. Його дивно вражав шипіт води. Хвилями журчанє заникало, а натомісь зроджували ся мельодийні акорди музики, що плила як струя, розливала ся як филя, притихала то бурхала як вода на шипотї. Те спостереженє чимало здивувало Зенька. Він бував у тім місцї попереднїх днїв, але перше якось не дослухував ся нїчого такого.
— Чи не хорий я? — погадав Зенько і силував ся збагнути своє здоровлє. Не міг собі сказати нї сяк нї так. Радше почував якусь нехіть, нїж слабість. Він вишукав глубшу воду і викупавши ся пішов до дому. Добре холодна вода осьвіжила його, але морочлива думка не покидала його голови, хиба що робила ся якоюсь яснїйшою.
Зенько порозумів, що надїї, з якими їхав до Стоків, не сповнювали ся. Бачив, що він ті надїї неначе переріс, а проте йому робило ся немов жаль їх. Попри те відчував, що його захоплювало щось нове, чого він не розумів, немов би попав у незнайому струю і не знав, куди собою вдарити.
Зенько неспостережений нїким зайшов у кімнату і примістивши ся в кутику на софі дав своїм гадкам волю. Місто, звір, шипіт води, Мефістофелева гра чергували ся в його уяві, як у калейдоскопі.
Нечайно війшов у кімнату вуйко.
